В психології є дуже цікавий феномен — хибна пам’ять.
Це коли людина щиро пам’ятає те, чого насправді ніколи не було.
Особливо легко таке стається, коли є нібито «підтверджувальні факти»:
чиясь розповідь, сімейна легенда
або — фотографія.
А ще є «рожева ретроспекція».
Це когнітивне викривлення, коли ми згадуємо минуле більш позитивним,
ніж нам було насправді в момент події.
На фото всі сміються — і мозок переписує день як «найщасливіший», хоча в реальності ви тоді посварилися й плакали.
На фото ви виглядаєте «ідеально» — і крізь роки здається, що це був безтурботний період, хоча всередині тоді було дуже погано.
Саме тому так заходять фото в штучних декораціях, із широкими усмішками й фразою «то був такий щасливий час».
Мозок дивиться на картинку й думає: раз ми тут усміхаємось — значить, нам було добре.
А те, що перед зйомкою ви посварилися, втомилися, плакали чи взагалі не хотіли туди йти, — потроху стирається.
Книга «Фотографія як спосіб брехні. Як кадри переписують пам’ять» якраз про це:
як фото стають «доказами» того, чого ми насправді не відчували;
як кадри підміняють собою живий досвід;
чому наша пам’ять так легко погоджується з цією м’якою, але дуже переконливою брехнею.
Йдеться не про фейк і фотошоп —
а про те, як звичайні сімейні фото, сторіс і альбоми тихо редагують наші історії.
📘 Якщо вам цікаво, чому ви іноді більше довіряєте фотографії, ніж власним спогадам, — ця книжка саме про це.